Не може довгий час залишатися сильним народ, у якому кожна людина індивідуально слабка

Складається враження, що нинішні заправили стурбовані передусім тим, аби за допомогою своїх підданих здійснювати великі справи. А мені хотілося б, аби вони якомога більше думали про те, як зробити великими самих підданих; щоб вони менше цінували працю, а більше робітника й щоб вони постійно пам’ятали про те, що не може довгий час залишатися сильним народ, у якому кожна людина індивідуально слабка, й що ще не знайдено суспільних форм та політичних комбінацій, які б зробили енерґійним народ, який складається з легкодухих і млявих громадян.

Алексіс де Токвіль

Доля індіанців шерифа не обходить

Росіяни збираються "просвещать" нас про "ту Украину, в которую хочется верить". Це як? Їх не влаштовує Україна, яку будують для себе Українці і вони приїжджають сюди "строить другую Россию"? Тобто вже по приїзді в Україну вони налаштовані агресивно-нелояльно до української ідентичності і хочуть нав'язувати тут свою ідентичність. Не вивчити місцеву мову, історію і Конституцію, як в Західних країнах, а будувати тут свій варіант "рускага мира". То вони не потенційні, а явні вороги, що відверто декларують свою ворожість до української держави. Їм території Росії замало? А де ж українцям будувати свою єдину Україну, якщо тут росіяни будуватимуть "вторую Росію"? Ці російські ліберальні покидьки такі ж окупанти і імперці, як і прихильники Путіна, в них лише політична програма трохи інша. Була еміграція росіян в 1918 з більшовицької Росії в УНР. Скоропадський все про цю братію написав.

Росіянин приїжджає в Україну і замість того, щоб прийняти місцеву ідентичність, намагається нав'язати свою. Російська ідентичність - це імперська ідентичність, до того ж імперії, в якій відсутній постколоніальний дискурс. Вони (росіяни) погано адаптуються навіть в західних успішних державах (США, Німеччина тощо), бо мають уявлення про себе як носіїв "імперської величі" і вся "вєлікая російская культура" і "вєлікій рускій язик" підтримують це переконання. Уявлення про те, що імперець приїхавши навіть не до "рівної" його "велікій державі" країни, а до "своєй" колонії, адаптується до місцевої культури і не буде нав'язувати імперьский порядок денний, є наївними. Це те саме, що фантазувати, як у XIX сторіччі англійський колонізатор, у якого є розбіжності з владою у баченні певних аспектів політики Британської Імперії, приїхав би до Африки і прийняв мову, культуру і спосіб життя тубільного негритянського племені. Власне, щось подібне - прагнення побудувати "іншу країну" на чужій території - вже було в історії. Колонізація Північної Америки. Тоді доля місцевого населення - індіанців - не обходила а ні британську корону, а ні американських революціонерів, що збудували собі "іншу Британію". Якщо українці хочуть повторити долю індіанців і жити в резерваціях, вони можуть і далі вірити у "какая разніца", "міру мір", "націоналісти ето зло", слухати маячню Вакарчука, обирати "ложкіних" і намагатися "услишать донбас".

Окремо слід зупинитися на усіляких місцевих корисних ідіотах, на кшталт Вакарчука. Те, що пропонує Вакарчук, це культурний імперіалізм - знищення ідентичностей, загальна облітерація. І це зовсім не "нові ідеї" і ніякий не "прогрес" і не "сучасність" - так, як пропонує Вакарчук, споконвік вчиняли всі імперії, підкорюючи інші народи. Якраз такий підхід вбиває культури і породжує люмпенів без роду і племені, сірі маси. Саме Рим породив proles - "пролетарів". Саме про таких пихатих невігласів, як Вакарчук, писав Шевченко:

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані Раю.
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» — «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»
«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».

Велич і лакейство

Є в нашій нації велич, свободолюбство. Ця велич проявлялась і в самостійній, колись могутній державі - Русі, з її епічним протистоянням з Великим Степом, походами на Царгород і колонізацією північних варварів. Проявлялась вона і в складі інших держав - коли з нашею нацією, русью, Литовське князівство перетворилось на найбільшу державу Європи. Потім з нами великою стала Речь Посполита. Коли ж ми залиши поляків, їх федерація зруйнувалась, а та держава, до якої пристала Русь, вийшла на світову сцену як могутня імперія. Ця велич проявлялася і проміжках національного відроження - свободолюбивій козаччині, мазепінському барокко, розстріляному відродженні. Потім - в УПА, Майдані. В самому факті бездержавницького існування нації, що примудрилася зберегти свої мову і культуру через віки, агресивну колонізацію, чужі війни чужих країн, найкривавішим полем бою яких завжди ставала Україна.

Але є в нашої нації і якась невикорінена вада, якесь лакейство, що проявляється в занадто безкарному колабораціонізмі з окупантами, безхребетності, прогибанні перед тиском, відсутності національної гідності і запобіганні перед чужинцями і їх ідеями. Можливо, надто легко нам свого часу далося культурне завоювання литвинів, коли програвши військово, культурно русь здобула перемогу. Можливо, це породило якусь пиху, гординю, самовпевненість - ми і Польщу завалили руками москалів, а потім ще й Туреччину. Але розплатилися ми за ці перемоги втратою душі. Завалили - та й самі впали. Здобули перемогу чужими руками, та лише ціною перетворення на націю лакеїв. Розміняли свою велич, своє першородство, на цибуляну юшку раба. І, втративши свободу, ми втратили все, адже раб завжди залежить від примх свого господаря. І коли господар, в покарання, вирішив відібрати в раба юшку, той уже нічого не міг зробити. І господар карав - побиттям, голодом, війнами, знущаннями.

Та несподівано раб отримав свободу. І що він з нею зробив? Поспішив позбутися її, вручивши першому-ліпшому злодію. Кожного разу при поверненні нами державності поразки відбувалися через те, що Шевельов називав "комплексом Кочубеївщини" - колаборацію великої частини української еліти і населення із окупантами, втягування чужинців у внутрішні справи України. Саме "кочубеї" унеможливили перемогу видатного Мазепи. Там, де Польща у визвольних змаганнях початку 20 сторіччя здобула дивовижну перемогу, завдяки тому, що поставила національне визволення понад модні тоді чужинські революційні ідеї класової боротьби, Україна зазнала поразки. Вона була знесилена глупістю діячив накштал Грушевського і Вінниченка, які не жили, користуючись словами Міхновського, "мужичим і неотесаним", але своїм розумом, а бездумно копіювали модні на Заході отруйні ідеї пацифізму, соціалізму і інтернаціоналізму, роззброївши армію і віддавши країну на поталу російському більшовизму. І отримали Голодомор, винищення еліти і нищівну для українства Друго Світову, коли ми стали полем битви і ресурсом для двох ворожих до нас імперій. (Захід, до речі, при загрозі своєму існуванню пацифізм відкинув. А де не відкинув, ми побачили ганебну колаборацію, як у французів). Зараз бачимо в наших еліт і суспільства ту саму огидну лакейську запопадливість - з одного боку, перед росіськими лібералами, а з іншого - перед погано пахнучою і заскорузлою ліво-ліберальною, дегенеративною політ-тусовкою сучасної Європи. Лакейство вже глибоко вкорінилося в національну традицію. Завжди ми шукаємо якого схвалення, визнання з боку чужинців. Копіюємо їх третьосортні ідеї та безплідні теорії. Зневажаємо власну історію і досягнення... Це коло потрібно розбити, бо чергового оберту ми можемо не витримати.

Соціальні паразити: засади панування олігархії і зубожіння нації

"Деспотизм, який за своєю природою завжди боягузливо підозрілий, бачить в роз'єднаності людей найвірнішу підставу власної міці і, як правило, всі свої зусилля спрямовує на те, щоб людей роз'єднати. З усіх пороків людського серця найкращий для нього - порок егоїзму: тиран легко прощає своїм підданим відсутність любові до нього, аби при цьому вони не любили один одного. Він не вимагає від них допомоги в управлінні державою; досить і того, що вони самі не претендують на керування нею. Він називає «галасливими і неспокійними» тих людей, які намагаються об'єднати свої сили в ім'я загального процвітання, і, перекручуючи значення слів, оголошує «хорошими громадянами» тих, хто думає тільки про самих себе".
Алексіс де Токвіль
     

       
Українські олігархи, опанувавши національне багатство нещадно знищували всіх, хто міг загрожувати їх становищу. Люмпенізували населення, запобігаючи утворенню сильного та багаточисельного "середнього" прошарку. Розвалювали армію, єдину існуючу організовану силу, що становила небезпеку олігархії в разі громадянських протестів - як просуваючи на керівні посади корумпованих нікчем і витісняючи принципових професіоналів, так і підриваючи матеріальне забезпечення. Посилювали бюрократичний апарат, що вже не виконував корисних для суспільства функцій, радше навпаки - корумпував суспільство, породжував люмпенів і придушував громадські ініціативи. Нарощували поліцейській апарат. Придушували громадську ініціативу, самостійні організаії, національно-патріотичний рух, дрібний бізнес, іновації, незалежність судів, вільну пресу - все, що становило потенційну загрозу встановленій системі збагачення купки "обраних".
       
Враховуючи зосередження у олігархів медійних ресурсів, можна з високою імовірнісю припустити, що вони є так само інструментальними в придушенні і розділенні суспільства. Впровадження в масову культуру малодушності, зневіри у власні сили, взаємної недовіри (відома концепція "суспільства аморальної більшості"), культу збагачення і насолоди, висміювання високих ідеалів, приниження та дискредитація героїзму, сміливості, пропаганда пацифізму, загалом, пропагадна аморальності і розбещенності - всі ці традиційні методи тиранічного управління державою, описані ще Арістотилем, спрямовані на роз'єднання громадян (бо об'єднані, вони становитимуть силу, яка зможе загрожувати олігархії), позбавлення їх матеріальної незалежності (це примушує громадян дбати про виживання, а не перейматися політикою), корумпування і знищення моральних цінностей (це породжує взаємну недовіру, а, отже, запобігає об'єданню громадян; дискредитує героїв, видатних особистостей - отже, підриває дух громадян, лишаючи їх взірців для наслідування і зневірюючи у власних силах), відвернення громадян від політики і загалом спільних справ, що можуть породжувати довіру, спільні інтереси і привести до об'єднань, взагалі придушення і приниження всього видатного, вільного і піднесенного.
       
Отже, олігархи роблять все, щоб атомізувати суспільство, отруїти мораль, посіяти розбрат, перетворити націю на однорідну аморальну масу, позбавлену власного багатства, малодушну і зневірену у свої силах, заклопотану лише приватними справами, виживанням і гонитвою за грошима і насолодою. Така, гнила держава, знесилена зсередини паразитуючими в ній олігархами може стати доволі легкою жертвою зовнішньої агресії і об'єктом маніпуляцій ззовні. Зрештою, паразитуючи на суспільному багатстві, олігархи знищують саме його джерело - суспільство, що рано чи піздно призведе до занепаду в тій чи інший формі і до розкладу нації.
       
Але, сіючи розбрат, позбавляючи націю сили, олігархи також позбавляють себе і будь-якої надійної опори. Найчисельніший поліційний апарат в такій державі буде безсилим і розпорошиться за будь-якого серйозного потрясіння. Коли суспільсвто сколихнеться, насправді, не буде нікого, на кого зможуть спертися олігархи, і вони залишаться в підпаленому ними ж будинку віч-на-віч із пограбованою і розлюченою нацією.
       

Поступ та імітація

Революція закономірно рухається до свого наступного ступеню - зміщення поміркованих представників старих "еліт" більш радикальними. На прикладі англійської та французської революцій видно, що таке зміщення відбуваєть на 2-3 рік революції, коли широкий революційний прошарок усвідомлює, що керманичи першого етапу революції ошукали його, що ці керманичи не зацікавлені у зміні системи, не опікуються загальним благом, а лише використали революційні настрої і гасла для здобуття влади і грошей.
         
З іншого боку, "помірковані" бенефіціари першого етапу, обмежені розумово і засліплені власною пихою, не планували ніякої зміни системи і не готові до декларованих реформ, займаючись лише брехливим популізмом і мародерством. Набувши звичку маніпулювати, вони вважають, що зможуть робити це вічно. Привчившись до мовчання і бездіяльності нації, вони тішуть себе ілюзією, що нація спить, або розгромлена і розпорошена, люмпенізована їхніми зусилямми. Здобувши владу і гроши, вони вважають лише себе питомими "людьми" - вершиною розуму, культури і цивілізації, носіями добра і вселенської справедливості. Ці нікчеми кумедні й пихаті.
             

       
Тож помірковані нікчеми розчаровують і в суспільстві виникає запит на радикальні перетворення. На цей запит можуть відповісти або справжні радикали - за умови, що помірковані не знищили і не підкупили радикальні спільноти, - або популісти, що копіюють радикальну риторику, насправді не збираючись її втілювати. Вдала революція здійснює поступ через прихід до влади радикалів. Згодом вона переходить на наступний ступінь. Ті ж революції, в яких до влади приходять популісти, що лише імітують радикальні гасла, захлинаються і консервують деінституйоване суспільство в напівхаотичному стані постійної кризи.
               
За вдалого поступу революції - тобто приходу до влади радікалів, - наступним кроком стає ще більша радикалізація, аж до виразу інтересів найзнедолініших верств населення. Втім, найчисельніші, ці верстви найменш організовані. Тому їх витісняє реакція, яка частково відновлює попередні інститути, та вже не здатна відтворити знищену систему - в цілому, вона виступає своєрідною синтезою здобутків революціїї зі знищеним режимом, відновлюючи тяглість історії в новій якості. Покарання, аж до фізичного винищення представників "старої еліти" і поміркованих - що є, насправді, справедливою їм відплатою і необхідною умовою поступу, - конфіскація їх майна, переділ власності і модифікація суспільних відносин, роблять повний "відкат" неможливим і задають напрям розвитку націїї на наступні сторіччя.
         

Rise up and fight for your kingdom!



Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, —
Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!
Бо пора ця великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!
Іван Франко
1880

Оноре де Бальзак, 1832 год, en Ukraine

Оригинал взят у mysliwiec в Оноре де Бальзак, 1832 год, en Ukraine
Originally posted by [profile] veselchak_jk at Про Украину, которой "никогда не существовало"...
Перечитываю давеча Бальзака в оригинале... Конкретно его Le père Goriot... И тут на тебе попадается


S'agissait-il de blés, de farines, de grenailles, d'en reconnaître les qualités, Jcs provenances, de veiller à leur conservation, de prévoir les cours , de prophétiser l'abondance ou la pénurie des récoltes , de se procurer les céréales à bon marché, de s'en approvisionner en Sicile, en Ukraine , Goriot n'avait pas son second.



Так так... че он там в Украине закупал? а?


Он не имел себе равных, когда дело шло о зерне, муке, крупе, их качестве, происхождении, хранении, когда требовалось предвидеть цену, предсказать недород иль урожай, дешево купить зерно, запастись им в Сицилии, в Украине.



Так... так... речь идет о булочнике, который закупает зерно, муку, крупу в Украине... Не в Российской Империи, не в Малороссии какой-то, а в Украине!!! Речь идет о начале 19 века... Сам рассказ написан Бальзаком в 1832 году.

Я конечно же начал искать первоисточник... Пока искал, много раз попадались английские переводы и там почему-то переведено вот так

Collapse )

* * *
Француз Казимир Делямар (1869 год) «Петиция к Сенату Империи с требованием реформировать преподавания истории»
о украинцах и Украине:



«Московиты – народ-завоеватель, а что касается других народов, то перечень их был бы бесконечным, поэтому ограничимся тем, что назовем рутенов, литовцев и поляков, о которых пойдет речь в этой петиции.

Во Франции мы делаем серьезную по своим последствиям ошибку, считая, что Российская Империя является единым целым. Наоборот, разноликость является ее правилом. И эта разноликость следует даже из актов деятельности ее правительства.

Когда Россия вступает в отношения с Европой, то утверждает, что она является Славянским и даже Европейским государством, а ее суверен величает себя «Императором России».

Когда же она обращается к Азии, говорит, что Россия Туранская страна, то и есть тартарская и азиатская, и ее автократ называет себя «Белым царем».

Откуда же такая двуличность?

Причина такой двуличности в том, что в Российской Империи встречаются одновременно славянские народы со стороны Европы и Туранские народы со стороны Азии, а также в том, что по обе стороны от России в совершенно противоположных направлениях остаются еще не завоеванными Россией как славянские, так и Туранские народы. А так как, каждому из них надо представиться братом, для того чтобы втереться в доверие, Россия и протягивает им свою руку дружбы.....

Петербургское правительство, заинтересованно в том, чтобы московитов считали славянами, а потому проводит в этом направлении целую научную кампанию, используя науку, которая является мощным политическим оружием в руках Империи.

Именно поэтому европейские ученые разделились: некоторые из них, обманутые умелым набором исторической лжи, склоняются к идее славянизма московитов, другие же, наоборот, считают, что московиты является тартарами, как по своему происхождению, так и по своим инстинктами, хотя и говорят на одном из славянских языков, которым является русский....


Мы наблюдаем, как университетское образование смешивает два по сути разных народа с явно противоположными культурами и историческими традициями.

Этими двумя народами является московиты и рутенцы, смешанные в общем названии «русы» (Russes).

Живя между Московией и, собственно говоря, Польшей, рутенцы (украинцы), в которых одних раньше относились названия «русы» (Russes) и «русины» (Russiens), были порабощены в прошлом веке московитами, и народ завоеватель сам на себя распространил имя порабощенного им народа, прежде всего для того, чтобы придать себе мнимые права на владение им.

Именно поэтому необходимо понимать, что слова «русы» (Russes) и «московиты» которые сегодня представляются нам синонимами, на самом деле являются совершенно различными.

Что эта нарочитая путаница позволила московитам поглотить даже самую историю рутенов, словно поздний политический акт способен влиять на историю предыдущих эпох».


Полностью тут: http://mysliwiec.livejournal.com/2475192.html




Этот пост размещен также на http://mysliwiec.dreamwidth.org/

Павло Штепа - Московство

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
 
"В казематі"
Тарас Шевченко
   

       
Кілька разів у своїй історії Україна лежала в руїнах, сплюндрована, спалена до чорної землі. З отих спалених міст, сіл, із забитих у тисячолітній війні і боротьбі України з азійськими ордами, а понад-то з московською ордою — можна скласти десять сучасних Україн. Значно менших нищень не витримали великі народи та держави — Ассірія, Єгипет, Рим, Візантія. Від них лишилися лише спогади. А Україна, українська Україна стоїть досі, хоч і в дуже зменшених кордонах, але на своїй споконвічній землі. І не лише стоїть, а й продовжує свою тисячолітню боротьбу за найвищі ідеї та ідеали людства. Україна бореться. Бореться знесилена, знекровлена, під пильним оком колонізаторів, бореться, бореться. Не тікає від боротьби. Величезна, на одній шостій частині суходолу нашої планети, могутня московська імперія України не скорила. Щобільше! Саме Україна розвалить ту імперію назавжди.
         
Джерелом фізичної сили нації є її творчий дух і віра у власні сили. Це дуже добре розуміють москвини: всі імперські засоби виховання цілковито працюють в СРСР, щоб зміцнити віру москвинів у силу їхньої нації. А водночас ті самі засоби вбивають у немосквинів віру у власні сили. Але якою мірою прищепила Московщина немосквинам зневіру в їхні сили — ніхто не знає. Виявиться це в новому 1917 році, коли Україна проголосить свою державну незалежність.
     
Одначе, самого проголошення ще замало (проголошували в 1648, 1918, 1941 роках), бо втримати незалежність буде важко. Дуже важко! Є у світі сили, великі, яким самостійна українська держава стоїть упоперек дороги до панування над світом. Ті сили подадуть Московщині величезну допомогу, щоб знову скорити Україну, забрати її знову у свої руки. Та навчена прикрим досвідом Московщина не вживатиме відкритого фізичного насильства, а вживе старого, випробуваного століттями способу: обдурити, підкупити, затягнути Україну до імперії руками самих же українців. Ось тут і виявляться наслідки сторічного прищеплення українцям зневір’я у власні сили, почуття їхньої національної нижчості.
     
Збудити приспану прапрадідівську віру у свої сили і гордість своєї національної вищості — це знищити в зародку всі московські спроби обдурити українців. За нормальних умов це роблять національна школа і національна література, і насамперед, історичні праці (наукові чи красного письменства). А ми й досі не маємо жодної книжки справжньої історії України і навіть не маємо книжки справжньої історії Московщини. Справжньої, тобто не сухого переліку, каталогу історичних подій, а аналізу тих сил, що ті події творили, аналізу сил, що будували і руйнували державу і націю. Зробивши аналіз, можна тоді здійснити і синтез. Кажучи коротко — то буде національна доктрина, що стане дороговказом, компасом наступним поколінням. Всеохоплюючої, великої, історично-соціологічної праці Україна ще не має (лише окремі описові розвідки).
   
Україна не скорилася. Україна бореться. Бореться пограбована, спалена, кайданами скована, холодна-голодна, під залякуванням і доглядом зайдів-москвинів, осамітнена, зневажена світовою громадськістю. Цю запеклу, на життя чи смерть боротьбу не видно назовні; грому й блискавки не чути, небо ніби погідне, але повітря заряджене електрикою, як це завжди буває перед великою громовицею. Неухильно наближається новий 1917 рік.
   
Україна мала, має і завжди матиме борців, працівників на національному полі, ідеалістів, що жертовно працювали, працюють і працюватимуть задля України, її культури, її матеріальної і духовної величі та державної незалежності. І тепер у т. зв. УРСР вони за пекельно тяжких умов, у щогодинній, щохвилинній, напруженій, прихованій боротьбі з найпідлішим у світі ворогом мають снагу і відвагу творити своє українське життя. Та не лише еліта народу, а й весь український народ дедалі швидше і більше мужніє, міцніє духовно, морально, національно. В Україні зростає, набирає сил величезна духовна сила.
     

     
Хто ж сильніший? Сильніший — духом. Наголошуємо: духом, бо дух животворить. Дух творить усе життя. І саме духом український народ чи не найсильніший за всі інші народи. Історія його — найтрагічніша і водночас найгероїчніша за історії інших народів. Український народ тисячоліттями проливав свою кров за християнські ідеї та ідеали. Дикі орди зі сходу і заходу, з півдня й півночі плюндрували, палили до чорної землі Україну століттями. Кілька разів в історії половина України ставала диким полем. Україна всі ті орди перемогла. Від першого дня заснування Москви і по сьогодні точиться в формах невпинна, вперта, запекла війна між Києвом і Москвою. І ніщо, ніяка сила не може тієї війни зупинити, хоч би того й хотіли обидва вороги. Не може, бо ця війна не є звичайною війною, суперечкою двох сусідів. Це — щось значно більше. Це — війна двох протилежних світів. Світів, що взаємно заперечують засади самих основ, на яких ті світи стоять. Це війна ідей. Ідей і законів Сотворителя Всесвіту з ідеями та законами Руїнника Всесвіту. Війна сил світла з силами темряви. Війна правди з брехнею. Війна сил Бога з силами сатани. Війна непримиренна, що й знали наші прадіди великі, а забули правнуки. «Дві стіни зударяться. Одна впаде, друга зостанеться», — пророкував великий Богдан.
   
Москвини краще за будь-кого бачать глиняні ноги своєї імперії — її немосковські народи, а насамперед, найбільший — український. Московщина ліпше за будь-кого знає, що ніколи в історії не було навіть і тіні єдності та «дружби народів», а навпаки була і є ненависть між москвинами і немосквинами в московській імперії, білій і червоній.
   
Ніколи не було, нема і бути не може союзу України з Московщиною. Не може бути, хоч би й хотіла Україна. Не може, бо український і московський народи — це дві протилежності, які самі себе взаємно заперечують в усіх, без винятку, царинах життя. А над усе в найголовнішій — в царині духовній.
     
Ніхто і ніщо не зможе привести до союзу України з Московщиною, як ніхто і ніщо не зможе призвести до союзу Христа з антихристом, християнство з сатанинством, релігію з безбожництвом, добро зі злом, правди з брехнею, любов з ненавистю, жорстокість з лагідністю.
       
Павло Штепа - Московство (1968)

Жюль Мішле: Росія - царство брехні, імперія ілюзій. Істина і справедливість для них - порожній звук.

Французький історик Жюль Мішле (1798-1874) створив на початку 1850-х років цикл статей про Росію. Найбільшу популярність йому принесла книга «Демократичні легенди Півночі» (1854).
 

       
«Російське життя - це комунізм. Такою є єдина, що майже не знає винятків форма, яку приймає російське суспільство. Громада, або комуна, існуюча під владою поміщика, розподіляє землю між своїми членами, де на десять років, де на шість, де на чотири або на три, а в інших місцях всього на рік.
   
Сім'я, в якій до моменту розділу хтось помер, отримує менше землі; сім'я, де хтось народився, - більше. Селяни так сильно зацікавлені в тому, щоб сім'я їх не зменшилася, що якщо старий, глава сім'ї, вмирає, діти беруть до себе на його місце чужого старого.
   
Силу Росії становить цей споконвічно властивий їй аграрний закон - постійний перерозподіл землі між усіма, хто на ній живе. Російські жінки завдяки такому стану справ народжують дітей одного за іншим без зупинки. Ось воістину найдієвіший спосіб заохочення народжуваності: кожна дитина, ледь з'явившись на світ, отримує від громади наділ - свого роду нагороду за народження.
 
Жахлива життєва міць, жахлива плодючість, яка загрожувала б страшними загрозами всьому світу, не будь вона урівноважена іншою силою - смертю, якій служать два спритних помічника: жахливий клімат і ще жахливіший російський уряд.
   
Сам громадський комунізм, що сприяє народжуваності, несе в собі також абсолютну протилежність: потяг до смерті, до непродуктивності, до неробства. Людина ні за що не відповідає і в усьому покладається на громаду, живе немов охоплена дрімотою, віддаючись дитячій безтурботності; легким плугом вона злегка дряпає безплідний грунт, безтурботно виспівуючи солодкозвучну, але одноманітну пісню; земля принесе мізерний врожай - не страшно: вона отримає в користування ще один наділ; адже поруч є дружина, яка скоро народить чергову дитину.
   
Власність селянам огидна. Ті, кого зробили власниками, дуже швидко повертаються до колишнього, комунного існуванню. Вони бояться невдачі, праці, відповідальності. Власник може розоритися; комуніст розоритися не може - йому нема чого втрачати, оскільки він нічим і не володіє. Один із селян, яким хотіли дати землю у власність, відповідав: «А раптом я свою землю проп'ю?»
   
Так живуть молюски на дні морському; так живуть багато диких племен на далеких островах; точно так же живе безтурботний російський селянин. Він спить в лоні спільноти, як дитя в утробі матері. Громада втішає його в мінливості рабського життя, і, якої б не була сумною така втіха, вона заохочує апатію, продовжує її вічно.
   
Огидне кріпосне існування породжує цей жалюгідний комунізм. Той, хто не є господарем навіть самому собі, не є господарем ні своєї дружини, ні своєї дочки, - хіба владний над своїм потомством? Насправді сім'я в Росії не існує.
 
У Росії все - ілюзія і обман.
   
   
До росіян в точності може бути застосовано: «Для них немає ні минулого, ні майбутнього; вони знають тільки сьогодення». Дивлячись на росіян ясно розумієш, що це плем'я поки не розвинулося до кінця. Росіяни - ще не цілком люди. Їм бракує головної властивості людини - морального чуття, вміння відрізняти добро від зла. На цьому чутті і цьому вмінні стоїть світ. Людина, їх позбавлена, пливе по волі хвиль і перебуває у владі морального хаосу, який ще тільки чекає появи Творця.
 
Ми не заперечуємо, що у росіян є безліч чудових якостей. Вони лагідні і поступливі, з них виходять вірні друзі, ніжні батьки, вони людинолюбні і милосердні. Біда лише в тому, що вони геть позбавлені прямодушності і моральних принципів. Вони брешуть без злого умислу, вони крадуть без злого умислу, брешуть і крадуть скрізь і завжди.
 
Дивна справа! у них надзвичайно розвинена здатність захоплюватися, і це надає їм сприйнятливість до всього поетичного, великого, можливо, навіть піднесеного. Однак істина і справедливість для них - порожній звук. Заговорите з ними на ці теми, вони будуть слухати з посмішкою, але не скажуть ні слова і не зрозуміють, чого ви від них хочете.
 
Справедливість - не просто запорука існування будь-якого суспільства, вона - його реальність, його основа і сутність. Суспільство, яке не відає справедливості, є суспільством уявним, що існує лише на словах, а не на ділі, брехливе і пусте.
 
У Росії всі, від малого до великого, обманюють і брешуть: ця країна - фантасмагорія, міраж, імперія ілюзій.
 
Почнемо з самого низу, з того елемента російської життя, який здається найміцнішим, найоригінальнішим і самим народним, - сім'ї.
 
У Росії і сім'я - не сім'я. Хіба дружина тут належить чоловікові? Ні, перш за все вона належить поміщику. Вона народжує дитину - як знати, від кого?
 
У Росії і громада - НЕ громада. З першого погляду може здатися, ніби це маленька патріархальна республіка, в якій панує свобода. Але придивіться уважніше, і ви зрозумієте, що перед вами всього лише жалюгідні раби, які вільні лише ділити між собою тяготи рабської праці. Варто поміщику продати цих селян або купити нових - і республіці прийде кінець. Ні громада в цілому, ні окремі її члени не знають, яка доля спіткає їх завтра.
   
Піднімемося вище, розглянемо існування поміщиків. Тут контраст ідеального і реального робиться ще більш вражаючим, брехня ще помітніша. Здається, що поміщик в Росії - батько своїм селянам: разом зі старостою, сільським старійшиною, він по-батьківськи розбирає, хто правий, хто винен. На ділі ж цей батько - жорстокий владика, царьок, керуючий своїм селом більш деспотично, ніж імператор з Петербурга - усією країною. Він вільний побити селянина, вільний забрати у нього дочку або віддати його самого в солдати, заслати в сибірські рудники, продати власникам нових фабрик - робота на них нічим не відрізняється від каторги, і селяни, розлучені з сім'єю, гинуть там один за іншим.
 
Уряд складається з самих брехливих людей, які тільки зустрічаються в цій імперії брехні.
   
Неможливо без огиди думати про те, що в цій країні чиновників і Церква тільки називається Церквою, по суті ж становить значну частину державної машини. Народ не отримує від священиків ні духовного повчання, ні розради. Релігійна проповідь заборонена категорично. Ті, хто спробував проповідувати, були заслані в Сибір. Священик - не хто інший, як чиновник, а значить, має військові звання. Митрополит московський дослужився до генерал-аншефа, митрополит казанський - до генерал-лейтенанта.
   
Що стосується імператора, то він - самий брехливий з усіх брехливих росіґн, верховний брехун, що панує над усіма іншими брехунами.
   
Тут досить буде показати, наскільки брехлива ця влада, брехлива навіть в тому, що, здавалося б, належить до числа незаперечних її властивостей, а саме в своїй силі, у своїй могутності; досить буде показати, що влада ця, настільки непохитна, настільки сувора і позірно настільки сильна, насправді дуже слабка.
   

     
У російській душі, навіть якщо це душа раба, немає нічого, на чому можна було б заснувати твердий порядок. Душа російська - стихія більш природна, ніж людська. Домогтися, щоб вона застигла, практично неможливо; вона текуча, вертка. Та й кому під силу з нею впоратися? чиновникам? - Але чиновники ці нітрохи не більш моральні, ніж люди, якими вони мають намір керувати. У них нітрохи не більше послідовності, серйозності, вірності, почуття честі, а без всього цього дії уряду не можуть мати успіху. Чиновники, подібно всім іншим жителям імперії, легковажні, шахраюваті, жадібні. Там, де всі піддані злодії, суддів легко купити. Там, де дворянин і кріпак продажні, чиновник продажний ніяк не менше. Імператор прекрасно знає, що про нього забувають заради баришів, що його обкрадають, що найвірніший з його придворних продасть його за сотню рублів.
   
Імператор наділений величезною, страхітливою владою, але його накази можуть бути виконані тільки руками підлеглих; що ж відбувається при цьому з абсолютною владою? Нею торгують на кожному ступені чиновної драбини, так що результат будь-якого починання абсолютно непередбачуваний.
 
Підведемо підсумки. Росія - царство брехні. Брехня - в громаді, яку слід було б назвати уявної громадою. Брехня - в поміщика, священика і царя.
 
Що ж таке російський нарід? Спільнота людей або ще не організована природна стихія? Може бути, це пісок, летючий пил, подібний до того, який, зметнувшись у повітря, три місяці на рік носиться над російською землею? Або все-таки вода, подібна до тієї, що в усі інші місяці перетворює цей безрадісний край в велике брудне болото або крижану рівнину?
   
Ні. Пісок куди надійніший, ніж російський нарід.

Основна сила Олігархів - впевненість у своїй правоті

«Залізна п'ята» - посередня книга, і похмурі пророцтва, що в ній містяться, в цілому не збулися. Місце і час дії роману просто сміховинні; вважаючи, що революція вибухне насамперед у високорозвинених країнах, Лондон впав у звичайну для того часу помилку. Разом із тим у деяких відносинах він був набагато більш правий, ніж всі інші віщуни, правий в силу тієї самої риси характеру, завдяки якій він був хорошим оповідачем і не особливо послідовним соціалістом.
       
Лондон описує вигадану пролетарську революцію, яка спалахує в Сполучених Штатах і зазнає поразки, якщо не повного розгрому, в результаті відсічі класу капіталістів. Потім настає тривалий період тиранічного правління Олігархів, що спиралися на армію найманців - свого роду есесівців. Проникливість Лондона проявилася в описі підпільної боротьби проти диктатури, причому деякі подробиці він передбачив прямо-таки з вражаючою точністю - так, наприклад, його передбачення особливого жаху тоталітарного держави, що полягає в тому, що підозрювані вороги режиму просто-напросто зникають. Головна ж перевага книги - в думці, що капіталістичне суспільство аж ніяк не загине через власні «протиріччя», що, навпаки, панівний клас, поступаючись багатьма привілеями заради збереження свого становища, буде здатний об'єднатися в гігантську корпорацію і навіть створити якусь збочену форму соціалізму . Місця, де Лондон аналізує умонастрій Олігархів, представляють величезний інтерес.
     
     
«Вони вважали себе як клас єдиним носієм цивілізації. Вони вірили, що варто їм послабити вуздечки, як їх поглине разверста слинява паща первісного звіра, а разом з ними загине вся краса, і радість, і благо життя. Без них оселиться анархія і людина повернеться в первісну ніч, з якої вона так тяжко вибралася ... Тільки вони, за їхніми уявленнями, ціною невпинної праці і жертв здатні були захистити людство від всепоглинаючого звіра; і вони вірили цьому, вірили непохитно.
 
Про властиву класу Олігархів впевненість в своїй правоті треба дуже і дуже пам'ятати. У цьому-то і сила Залізної п'яти, чого деякі наші товариші не захотіли або не зуміли побачити. Багато вбачали силу Залізної п'яти в її системі підкупу і покарань. Але це помилка. Небо і пекло можуть бути вирішальними стимулами в релігійному завзятті фанатиків; для величезної ж більшості віруючих небо і пекло - лише похідні їх уявлень про добро і зло. Любов до добра, прагнення до добра, неприйняття брехні і зла - коротше кажучи, служіння добру і правді усіма справами і помислами - ось рушійний стимул будь-якої релігії. Щось подібне ми бачимо і на прикладі олігархії ... Основна сила Олігархів - впевненість у своїй правоті».
       
З цього та інших подібних уривків видно, як глибоко проник Лондон в природу і психологію правлячого класу, точніше, в ті його характеристики, якими він повинен володіти, щоб утримати владу. Ліві дотримуються стереотипного уявлення про «капіталіста» як про циніка, негідника і боягуза, який думає тільки про те, як би набити кишеню. Лондон розумів, що таке уявлення помилкове.
 
Джордж Орвел
Передмова до збірки Джека Лондона «Любов до життя та інші оповідання»